На Буковині німіє поле в передзим’ї

На Буковині німіє поле в передзим’ї

24.11.2021, 08:38

Здається, ще день-другий і будемо прощатися з порою, яка в своїй зажуреній красі ось-ось віжки правління передасть. Все дужче налітає поривчастий вітер, безжально зриваючи останнє листя і, раз-по-раз замрячить дрібним дощем.

Та годі нарікати. Адже саме в передзим’я, яке справедливо називають п’ятою порою року, Матір-природа й особливі ознаки подарувала. Всюди. Бодай навіть в прихистку давнього лісу, в якому після короткого перепочинку так і хочеться сказати: осінь, красуне моя, на мить побудь зі мною. Усвідомлюючи, що саме тут, поміж столітньої бучини найбільш виразно відчуваєш як боляче прощатися із нею. Дивлячись на лет останнього листка, застуджене джерельце з пречистою водою, куди неодмінно по заходу сонця, або рано-вранці притупотить дика косуля, а вслід за нею іще не одна.

У зажурі короткого осіннього дня сиротиною зітхає оніміле поле. Від краю до краю – ні душі. Але ж було. Ще вчора газдовитий комбайнер домолочував тут останні сотки пізніх сортів сої, його колега по тракторній клав останню борозенку на зяб. А вже сьогодні самі Небеса дарували Матінці-землі заслужений перепочинок. За жито – пшеницю і всяку пашницю, за хліб святий, що був і вовіки буде головним у нашому скороминущому житті. 

І хоч уже передзим’я, але все одно мало осені ніколи не буває. Навіть в цій, як мить, короткі дні, коли сонце як сходить, так і заходить. І коли в спогляданні одинокого клинового листка, що укриває застуджену землю, напливає ода осені: коли ти заплачеш холодними дощами, тоді все одно тебе пожалію. Якраз у подібному Господньому образі. І, може, саме в тому давньому лісі, коло джерельця з пречистою водою, а, може, на краєчку онімілого поля. І воздасться і тоді, коли саме о цій порі притомлену землю усталить перший сніг. Усе, усе, що бачить око.

Іван Агатій, заслужений журналіст України     

Німіє поле в передзим’ї 

 

Здається, ще день-другий і будемо прощатися з порою, яка в своїй зажуреній красі ось-ось віжки правління передасть. Все дужче налітає поривчастий вітер, безжально зриваючи останнє листя і, раз-по-раз замрячить дрібним дощем.

Та годі нарікати. Адже саме в передзим’я, яке справедливо називають п’ятою порою року, Матір-природа й особливі ознаки подарувала. Всюди. Бодай навіть в прихистку давнього лісу, в якому після короткого перепочинку так і хочеться сказати: осінь, красуне моя, на мить побудь зі мною. Усвідомлюючи, що саме тут, поміж столітньої бучини найбільш виразно відчуваєш як боляче прощатися із нею. Дивлячись на лет останнього листка, застуджене джерельце з пречистою водою, куди неодмінно по заходу сонця, або рано-вранці притупотить дика косуля, а вслід за нею іще не одна.

У зажурі короткого осіннього дня сиротиною зітхає оніміле поле. Від краю до краю – ні душі. Але ж було. Ще вчора газдовитий комбайнер домолочував тут останні сотки пізніх сортів сої, його колега по тракторній клав останню борозенку на зяб. А вже сьогодні самі Небеса дарували Матінці-землі заслужений перепочинок. За жито – пшеницю і всяку пашницю, за хліб святий, що був і вовіки буде головним у нашому скороминущому житті. 

І хоч уже передзим’я, але все одно мало осені ніколи не буває. Навіть в цій, як мить, короткі дні, коли сонце як сходить, так і заходить. І коли в спогляданні одинокого клинового листка, що укриває застуджену землю, напливає ода осені: коли ти заплачеш холодними дощами, тоді все одно тебе пожалію. Якраз у подібному Господньому образі. І, може, саме в тому давньому лісі, коло джерельця з пречистою водою, а, може, на краєчку онімілого поля. І воздасться і тоді, коли саме о цій порі притомлену землю усталить перший сніг. Усе, усе, що бачить око.

Іван Агатій, заслужений журналіст України     

 

1